Кожні батько й мати піклуються
про благополуччя й безпеку своєї дитини. Це природно, коли малюк потребує допомоги
дорослого, щоб реалізувати й задовольняти свої потреби. Відповідна допомога
батьків дозволяє дитині розвиватись у різних сферах: емоційній, соціальній,
фізичній, інтелектуальній та пізнавальній. Звучить логічно. Бігати за дитиною з
їжею, скрізь возити її у візочку, зашнуровувати взуття та одягати, оберігати
від ударів або зідраних колін – також має сенс і підстави. За умови, що це
відповідає віку дитини та етапу її розвитку!
Адже чотирирічний малюк може йти
пішки на прогулянку й не потребує перевезення у візочку, в якому вже практично
не поміщається. У свою чергу, п'ятирічна дитина може сама зашнурувати черевики
і сказати, що голодна, її вже не треба годувати з ложечки. Однак якщо ми
зашнуровуємо взуття, кажемо щось замість дитини, а прогулянки – це завжди їзда,
то можна стверджувати, що таку дитину утримують під ковпаком або ж під
«оберігаючою парасолькою». У даному випадку – це атрибути гіперопіки.
Коли ми можемо сказати, що
турбота про дитину надмірна? Простіше кажучи, гіперопіка – це купівля сину ігрової
приставки, щоб він отримував свою «дозу» рухів і занять спортом, але в
безпечних умовах домашнього затишку поруч з батьками, яким однак відомо, що
дитина наразі має труднощі у стосунках з людьми. Так, звучить карикатурно,
однак відображає суть справи.
Батьки, які оточують дитину
гіперопікою, надмірно захищають її від ситуацій, які можуть бути стресогенними,
викликати розчарування й наблизити до поразки. Ці ситуації, власне, не що інше,
як важкий або незнайомий виклик, що вимагає від дитини самостійності як у діях,
так і в мисленні, а іноді пов'язаний з якимось ризиком. Батьки, керуючись
турботою й любов'ю, виручають дітей навіть у простих ситуаціях, дивлячись на
своє чадо зовсім некритично й надмірно поблажливо.
Як це відображається на дитині?
Для кожного малюка батьки є
найбільш важливими й найулюбленішими людьми на світі. Якщо мама й тато кажуть:
«Не бігай, бо впадеш», або «Будь обережний, щоб чогось не сталось», «Я боюся за
тебе», або «Як ти впораєшся?», то дитина отримує стійке переконання, що світ за
межами дому небезпечний і повний всіляких пасток. Це породжує в неї страх!
Крім того, такі висловлювання
прищеплюють негативні переконання про самого себе: «Я слабкий», «Я нічого не
вмію», «Я не можу», а це призводить до низької самооцінки. У результаті в
дитини формується потреба бути поруч з батьками, адже тільки мама й тато є
основою та умовою виживання в цій негостинній навколишній реальності. У такій
ситуації саме батьки є для дитини єдиною безпечною базою, яка з великою
ймовірністю може приймати характер симбіотичних зв'язків.
Життя під ковпаком призводить до
ускладнень у соціальних контактах. Якщо дитина відчуває занепокоєння і проявляє
симбіотичний зв'язок з батьками, то ізолює себе від групи однолітків. Їй не
вистачає навичок ініціювання та побудови товариських стосунків, оскільки при
здійсненні невмілих спроб турботливі батьки одразу ж поспішають на допомогу
навіть у розмові.
Якщо дитина не має шансів
висловити свої аргументи й розповісти про потреби, то як їй стати впевненою в
собі і сформувати довіру до своїх світовідчуттів? Усе це призводить до
відсутності самостійності й невміння приймати рішення. У цьому хибному колі
дитина позбавляється простору для прояву своєї власної самобутності, яка в
майбутньому дозволила б їй перетворитись на автономну одиницю.
Виховання дитини – це важке
мистецтво, бо кожний наступний етап розвитку віддаляє дитину від батьків за
рахунок придбання нових навичок, самостійності та соціальних контактів. А як
дозволити піти тому, кого любиш понад усе?..
Комментариев нет:
Отправить комментарий